Війна змінює ландшафт не тільки зовнішній, а й внутрішній – як індивідуально, так і колективно, на рівні соціальних груп та спільнот. 

У переживаннях масової насильницької катастрофи, спричиненої людьми, немає нічого нового, на жаль, чого б не було в історії інших воєн. Це моторошним чином поєднує психологічний ландшафт України з іншими країнами, ранами та можливостями для зцілення. 

Вивчення впливу таких подій на спільноти та мешканців, на території яких ідуть воєнні дії, проводилось протягом багатьох останніх десятиліть. Це стосувалось в основному більш екстремального досвіду: досвіду участі в бойових діях, невизначеної втрати та горювання, а також досвіду полонених та вцілілих після катувань.

В українців є і менш емоційно насичений, проте не менш значимий досвід – переживання невизначеності, загрози життя, неможливості планування, позачасовості, втраті безпеки та відчуття безперервності сприйняття часу і майбутнього, переоцінка цінностей, переживання абсурду, безсенсовність, гнів та лють, постійний виснажливий пошук своїх та чужих, важке відчуття безпорадності, почуття провини перед загиблими та перед іншими людьми, травма свідка. 

Із досліджень різних джерел (щоденників, аналізу цифрового контенту в соціальних медіа, інтерв’ю, які доступні для аналізу), вже зараз можна сказати, що різні почуття і переживання українців об’єднуються у такі великі групи:

Почуття різноманітних втрат – як минулого («нормального» мирного життя), так і майбутнього. Українці ніби трошки «застрягають» у вічному теперішньому, як бранці. 

Почуття зміни ідентичності. Якщо в мене більше немає дому, тоді хто я? Якщо в мене більше немає чоловіка, брата чи сина, дружини чи доньки, як прийняти це? Якщо я був свідком злочину і смерті, як далі жити? 

Почуття до стороннього спостерігача. Війна, яка за визначенням Т. Снайдера, має геноцидальні ознаки, чинить вплив на українців. Геноцид має на меті фізичне знищення або асиміляцію всього українського народу. Насильник (колективний, безперечно), який прагне завжди залишатися в тіні, використовує «зміїну мову» щоб обдурити світову спільноту і не називати речі своїми іменами. Оскільки обман не так легко розпізнати, то українцям, попри виживання, доводиться щоразу доводити, що вони праві. 

Відчуття несправедливості на багатьох рівнях легко переносяться з поля бою у відносно мирне життя і відлунює у багатьох професійних та соціальних сферах: політиці, бізнесі, спорті, культурі.

Це оголює ще один важливий контекст – травму поколінь, адже українці чудово знають із сімейних історій, що таке «червоний терор», тому сьогоднішня війна дає змогу валідувати колоніальне минуле і отримати моральну сатисфакцію через визнання злочинів радянського союзу та російської імперії. 

Вкінці-кінців українські заклики до солідарності – це пропозиція більш чесного діалогу з собою для європейців та решти країн щодо того, в якому світі ми всі хочемо жити.   (2023, Ольга Лазаренко)